понедельник, 14 декабря 2009 г.


Естетична думка у країнах сходу: стародавні Індія, Китай
Для культури країн Сходу були властиві традиційність і консерватизм. Ці риси досить часто перетворювалися на догми: упродовж тисячоліть відтворювалися ті самі форми в еко­номічній, соціально-політичній і культурній царинах.
СТАРОДАВНЯ ІНДІЯ
Дослідження естетичних проблем у Ста­родавній Індії відображало загальну тенденцію інтересу до наукового знання, його специфіки і практичного значення. Слід водночас вра­ховувати, що наукові пошуки індійських учених відрізнялися від європейської теоретике-пізнавальної традиції. І хоча такі сфери піз­нання, як географія, космологія, фізика, історія, були скуті тісними релігійними уявленнями, однак, як зазначають сучасні дослідники культури Індії, протягом культурного існування індійцям було прита­манне прагнення до систематизації та методичної класифікації кож­ної сфери мислення, кожної галузі пізнання, мистецтва і діяльності.
Прагненням до класифікації та систематизації пройнятий пер­ший естетичний трактат Стародавньої Індії «Натья-Шастра», який був відомий уже в І ст. н. е. Його матеріал можна віднести до перших спроб аналізу проблем художньої творчості, адже трактат містить розгляд питань виховання актора, висвітлює питання художньої майстерності. Пізніше були написані теоретичні коментарі до «Натья-Шастра», які вже мають безпосередній вихід на естетичну проблема­тику: розробка поняття «раса» – естетичне переживання, а також розгляд власне естетичного переживання – «раса» – і життєвої емоції – «бхава». Життєві емоції покладено в основу естетичного переживання, тобто «бхава» може викликати до життя «раса», а стан «раса» – це можливість емоційного співпереживання різних людей. Естетичне переживання обумовлюється емоційним станом попередніх поколінь і вплітається у складний ланцюг перевтілень живих істот. Так діє закон «карма». Переживання «раса» можна довести до містичного екстазу, а через екстаз досягти етичної досконалості.
Єдність естетичного й етичного аспектів слід розглядати як провід­ну тенденцію індійської теорії. Єдність естетичного й етичного зумов­лює можливість «дхвани» – проникнення у «другий», прихований зміст художнього твору.
Розробка естетичної проблематики в історії культури Старо­давньої Індії наснажувалася досить високим рівнем мистецтва, яке було різноманітним за видами на кожному конкретному етапі розвитку цієї країни. Давня індійська цивілізація пройшла кілька епох, кожній з яких відповідала певна спрямованість мистецької діяльності. Нині, завдяки матеріальним пам'яткам, які збереглися на території Індії, можна відтворити процес становлення видів мистецтва у давньо­індійській культурі:

Становлення видів мистецтва відбувалося повільно, впродовж трива­лого часу йшло опанування таких складних видів мистецтва, як, наприк­лад, живопис. В історії мистецтва Стародавньої Індії значну роль відігра­вали такі види мистецтва, як музика, театр, пантоміма. Проте художня цінність цих видів мистецтва, їхній вплив на розвиток духовного світу людини усвідомилися значно пізніше. Мистецтво Індії часів станов­лення перших естетичних уявлень позначене тісним зв'язком з релігій­ними системами, майже всі твори мали релігійний характер. Ш,е одна важлива ознака індійського мистецтва – його зв'язок з народними легендами, з чіткою системою художніх норм і правил, які залишаються незмінними упродовж віків. Відданість традиціям дала змогу індійському народу зберегти самобутність культури, утвердити національну визначеність мистецтва, його тісний зв'язок з умовами і вимогами суспільного життя.
Важливими літературними джерелами, які допома­гають зрозуміти культуру і традиції індійського наро­ду, є великі епічні поеми Стародавньої Індії «Ма-хабхарата» й «Рамаяна». Ці шедеври є результатом колективної народної творчості впродовж багатьох віків.
СТАРОДАВНІЙ КИТАЙ
В історії естетики Стародавнього Китаю важливе значення має період з VII ст. до н. е. до III ст. н. е. У цей час естетика ще не виокремилась у самостійну науку і її розвиток був зумовлений традиціями китайської філософії. Приймаючи філософську позицію, китайська естетика наголошує на поняттях «досконалість», «довершеність», «гармонія». Кожна сфера людської діяльності повинна бути доведена до рівня високого мистецтва. Тому практично всі види діяльності начебто несли на собі відбиток естетичного. Сьо­годні, оцінюючи надбання Стародавнього Китаю, фахівці іноді вжи­вають поняття «тотальний естетизм». Таке поняття не можна засто­совувати до характеристики естетичної орієнтації жодної іншої країни того часу.
Становлення естетики Китаю пов'язують з ім'ям КОНФУЦІЯ (551–479 до н. е.), естетичні погляди якого переплітаються з педаго­гічними ідеями, і, як наслідок, найбільш переконливо виглядає система виховання, запропонована філософом, зокрема система естетичного ви­ховання. За Конфуцієм, виховання слід починати з поезії, а закріплюва­ти знання людини послідовним вивченням правил «лі» (доброчесність, знання елементарних норм етикету). Завершуючи освіту, треба звер­татися до музики, яка несе в собі найвище естетичне навантаження, тяжіє до духовного.
Слід наголосити, що не лише Конфуцій, а й інший мислитель Ки­таю СЮНЬ-ЦЗИ (298–238 до н. е.) вважав, що обрядова музи­ка відкриває шлях до досконалості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто є «освіченим», «культурним». Обрядова музика довершує їхній культурний рівень, допомагає осягнути ідеал.
В умовах середньовіччя естетика Стародавнього Китаю почи­нає широко використовувати категорію «просвітлення» – особ­ливе сприймання світу в єдності властивих йому якостей, насолода від спостереження гармонії. Відчуття гармонії, стану «просвітлення» можна було досягти, займаючись малюванням, складанням віршів, військови­ми вправами, різними побутовими справами (вирощуванням квітів, їхнім художнім оформленням, домашнім етикетом, наприклад чайна церемонія, пошуками довершеності у власному одязі тощо).
Одним із найвагоміших чинників естетичного переживання й естетичного виховання у Стародавньому Китаї є природа. Ця тради­ція збереглася до наших днів. І сьогодні особлива чутливість до при­роди, її культивування є ознакою далекосхідної культури.
§ 5
АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКА ЕСТЕТИКА
У межах арабо-мусульманської* філософії, тобто філософії, яка в її класичній формі створена арабами та іншими народами Близького і Середнього Сходу, що користувалися арабською мовою як найважливішим знаряддям культури і засобом спілкування, сповідували релігію іслам (від араб. – покірність), складається досить самобутня естетична теорія.
Аналіз арабо-мусульманської естетики передбачає з'ясування ролі й значення Корану в духовному житті мусульман.
Коран (від араб. кур'ан – читання) – священна книга мусульман; унікальне явище світової літератури.
Коран є основою ісламу. Він містить регламентації релігійних обрядів, моральні приписи й правові настанови, визначає звичаї і тра­диції, найважливіші моменти укладу життя та манеру поводження. Тексти Корану виголошують під час публічних і приватних молитов, державних і сімейних торжеств. В історії арабо-мусульманської культури значен­ня Корану багато в чому спрямовувало розвиток і філософії, і мистецтва. І хоча виникали спроби окремих філософських шкіл переосмислити цінність Корану, однак усі ці спроби в історії культури виявилися марними. Певним відступом від догматів Корану можна вважати ті періоди розвитку арабо-мусульманської філософії, які пов'язані з ан­тичною теорією, її впливом на світосприймання арабів.
Так, у період VII–Х ст. арабо-мусульманська філософія розви­валася під безпосереднім впливом античної філософії. Орієнтація на античність була властива передусім прогресивному філософському спрямуванню мутазилітів – мусульман, які виступали проти ор­тодоксальних догматів церкви, зокрема заперечували множинність ат­рибутів бога. Мутазиліти вважали, що людина пізнає бога і всесвіт завдяки розуму. Позиція мутазилітів протистояла богословській школі мутакаллімів, які відстоювали іде
На художню культуру давньоіндійського суспільства гли­бокий вплив справили індуїзм, буддизм та іслам, засновані на таких своєрідних філософських системах пояснення світу, як джайнізм, брахманізм, локаята та ін. Художньо-образне сприйняття через призму названих релігійних та філософсь­ких систем відзначається витонченістю зображення люди­ни і навколишнього світу, досконалістю архітектурних форм. З цього погляду вражають фрески печер Аджанти та скельні храми Еллори. Одним із чудес світу є храм Кайласа. Це справді унікальна пам'ятка архітектури: протягом 150 років стародавні майстри вирубували цей храм у скелі, оздобив­ши його численними скульптурними фігурами та барельє­фними композиціями від цоколя до пірамідальних веж. У старому Делі серед відомих пам'яток давнини збереглося місто-фортеця Лал-Кот (кінець XII ст.) із унікальною цільно-залізною колоною, вік якої понад 150 тис. років. Поверхня цього металевого велета й досі блискуча і не ушкоджена іржею. Віднайти призначення колони — завдання для вче­них майбутнього.
Характерною рисою староіндійської культури залишав­ся сексуальний зміст: статева символіка, виражена у ху­дожніх образах, ідеї поклоніння богу кохання — Камі. Ґрунтувався цей зміст на тому, що індійці розглядали шлюбну пару бога і богині як уособлення процесу косміч­ного творення. Тому зображення божественної пари в міцних взаємних обіймах досить поширене і сьогодні в індійських храмах.
Великим шовковим шляхом з Індії до Аравії, на Близь­кий Схід не тільки перевозилися товари, але й відбувався жвавий культурний обмін. Індія в цьому процесі відіграла значну культуротворчу роль.
4. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ
Китайська стародавня культура своїми витоками сягає середини II тис. до н.е. її своєрідність, незвичайність по­лягає у рівні буденної свідомості, яка вже давно отримала назву "китайські церемонії" — етико-ритуальні принципи з відповідними їм нормами поведінки. Етика і ритуал були позбавлені міфологічного й, певною мірою, сакрального (потаємного) та священного змісту. Словом, міфологія і релігія поступалися етико-ритуальним нормам. Цей про­цес знайшов своє найповніше відображення і завершення у вченні Конфуція (551-479 рр. до н.е.), яке у II ст. до н. е. було канонізовано і покладено в основу офіційної ідеології феодального Китаю.
Вічними цінностями китайської традиційної культури є акцент на розвиток культури, моральне самовдосконален­ня людини, гармонію взаємовідносин між особистістю і суспільством; повага до старших, допомога ближньому, традиції родинних стосунків та ін.
Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм, філософсько-релігійний напрям, з яким пов'язаний розви­ток науки і техніки. Ледь не половина найважливіших відкриттів і винаходів, на які спирається сьогодні наша цивілізація, прийшли із Стародавнього Китаю.
Хронологічні рамки стародавності культури Китаю — се­редина II тис. до н.е. — III ст. н. е. У цих рамках виділяються такі періоди: Шан (Інь) — ХУІІІ-XII ст. до н. е.; Чжоу — 1027— 256 рр. до н. е.; Цінь і Хань — III ст. до н. е. — III ст. н. е.
Китай — країна стародавньої цивілізації: на його тери­торії виявлені залишки первісної культури часів раннього палеоліту та бронзового віку. Первіснообщинний лад існу­вав тут довго — коли в XIV ст. до н. е. сформувалася пер­ша рабовласницька держава Інь. Саме в інську епоху заро­дилася культура, яка дала початок китайській цивілізації в усій її специфіці та значущості. Був складений в основних рисах місячний календар та винайдене письмо — праоб­раз сучасної ієрогліфічної каліграфії. Подальший розвиток культури відбувався у перших централізованих імперіях — династії Цінь (221—207 рр. до н. е.) та династії Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.).
Стародавній Китай збагатив світову науку та культуру значними досягненнями: він є батьківщиною таких вина­ходів, як компас (III ст. до н. е.), спідометр (III ст. до н. е.), сейсмограф (II ст. до н. е.), порох (X ст.н. е.), книгодруку­вання (VI—VIII ст.), фарфор (III — V ст). У галузі матема­тики був відкритий метод розв'язання рівнянь першого сту­пеня з двома і трьома невідомими, обчислено відношення довжини кола до його діаметра — число л. У галузі астро­номії китайці знали, як вираховувати дату затемнення сон­ця, склали один із перших каталогів зірок, вели спостере­ження за плямами на Сонці та ін.
Досить широкого розвитку набула торгівля, цей важли­вий чинник культури і прогресу. Китайці вели жваву тор­гівлю з Індією та країнами Середньої Азії Великим шов­ковим шляхом, а також з Кореєю, Японією, арабськими країнами — морським шовковим шляхом.
На весь світ славиться китайська медицина, яка має тритисячолітню історію. В Стародавньому Китаї вперше було написано "Фармакологію" (Бень цао), вперше стали робити хірургічні операції з застосуванням наркотичного засобу, вперше описали і застосували метод лікування гол­ковколюванням, припеченням, масажем.
Китайські будівничі здобули собі світову славу двома своєрідними пам'ятками. Протягом двох тисяч років, почи­наючи з VI ст. до н. е., в Китаї будувався найбільший у світі Великий канал, який у XIII ст. з'єднав Пекін з Ханчжоу, — складна гідротехнічна споруда з численними пристроями, цікавими способами перекачування та очищення води. Друга видатна споруда в період династії Цінь — Великий китайсь­кий мур (IV-III ст. до н. е.) довжиною 4 тис. км для захи­сту кордонів. У III—VI ст. до н. е. під впливом буддизму зводилися ярусні культові башти—пагоди, печерні храми. Над­звичайною витонченістю форм й легкістю пропорцій вирі­зняється "Залізна" пагода доби династії Сун (960-1279).
У духовній культурі Стародавнього Китаю важливе місце посідав феномен буденної свідомості, відомий в історії як "китайські церемонії". Це суворо фіксовані стереотипи ети-ко-ритуальних норм поведінки і мислення, які складалися на основі дотримування культу старовини. В. Полікарпов зазначає, що гіпертрофія цих етико-ритуальних принципів зрештою призвела до того, що вони замінили релігійно-міфологічне сприйняття світу. А деміфологізація й до певної міри десакралізація етики та ритуалу спричинили формування унікальності китайця як представника культури. Насамперед місце культу богів посів культ реальних кланових та сімей­них предків. З іншого боку, ті боги, які залишилися в пошані, позбавилися найменшого олюднення і стали холодними, абстрактними божествами-символами, як-от Небо, Підне­бесна, Дао тощо. Ці поняття не мають аналогій в інших ста­родавніх культурах, бо, скажімо, китайське Небо — не якийсь бог, а вища загальність, холодна, сувора, абсолютно байдужа до людини. Великий Дао — це всеохоплюючий, всезагальний Закон і Абсолют, безформний і безіменний, небачений і нечуваний, недоступний органам чуттів людини, але всемогутній творець світу. Пізнати Дао, зрозуміти його своїм розумом, спробувати злитися з ним — ось ключові принципи та кінцева мета стародавнього китайця. Найяскравіше ця концепція пояснення світу втілена у філософських системах конфу­ціанства та даосизму.
У китайському мистецтві особливе місце посідають калі­графія, поезія та особливо живопис — гохуа — розпис во­дяними фарбами на шовку чи паперових сувоях. Ієрогліфічна кодова система давала змогу через ці три види мистецтва відображати життя людини в найпотаємніших порухах її душі, найбільш повно відтворювати її прагнення до злиття мистецтва з мистецтвом життя. Музика Китаю — од
Основні періоди (епохи) в історії Древнього Китаю традиційно носять назви династій і царств:
Шан (або Інь) — XVI — XI ст. до н. е.
Чжоу і Чжаньго — XI — III ст. до н. е.
Цинь — 221 — 207 рр. до н. е.
Хань — 206 р. до н. е. — 220 р. н. е.
Найдавніші згадки про Китай відносяться до часів правителя Фу Сі, який жив за 30-40 століть до початку нашої ери. Вважається, що боги надихнули його на написання священної книги древнього Китаю «Іцзін», з якої пішла теорія про те, що фізичний Всесвіт виник і розвивається завдяки чергуванню інь і ян.
В історичних джерелах не згадуються ніякі правителі Китаю, які б передували династії Шан (1766—1122 р. до н. е.). Правителі Шан були скинуті династією Чжоу, яка спочатку побудувала свою столицю поблизу сучасного Сіаню, а пізніше, приблизно у 750 р. до н. е., утікла від варварів, які вторглися в країну і осіли поруч з нинішнім Ляояном. У ранній період правління династії влада була зосереджена в руках імператора, але пізніше місцеві правителі утворили майже незалежні держави.
З 770 р. до н. е. ці правителі вели між собою запеклі війни, і весь період з 476 по 221 р. до н. е. одержав назву «Царства, що борються». У той же час Китай піддавався нападам варварів з півночі і північного сходу. Тоді й було вирішено побудувати величезні стіни для захисту території.

Теракотова армія Цінь Ши Хуан-ді
Зрештою основна влада зосередилася в руках принца Цинь, військо якого скинуло правителя Чжоу. Новий імператор Цінь Ши Хуан-ді став засновником династії Цинь у 221 р. до н. е. Він був одним з найбільш прославлених імператорів в історії Китаю і першим об'єднав китайську імперію.
Після смерті імператора Цинь Ші-Хуан-ді у 210 р. до н. е. розгорнулася боротьба за владу між губернаторами провінцій. Переможець, Лю Бан, заснував династію Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.). При правлінні династії Хань територія Китаю значно розширилася. Після падіння династії Хань боротьбу за владу повели три царства — Вей, Шу й У. Через короткий час у війну вступили 16 провінцій. У 581 р. до н. е. засновник династії Сунь захопив владу і доклав зусиль для об'єднання імперії. Робота почалася з Великого каналу, що з'єднує низов'я Янцзи із середнім плином Хуанхе.
[ред.] Період Шан (Інь)
Найдавніші племена на території Китаю селилися, як і в інших давньосхідних цивілізаціях, в долинах великих рік, головною з яких була Хуанхе. Одне з цих племен, яке називало себе Шан (сусіди дали йому ім'я Інь), змогло ближче до середини II тис. до н.е. створити першу державу. Саме в цей період починають закладатися основи давньокитайської культури. Було винайдене прядіння, бронзове лиття, ієрогліфічна писемність, зародилися основи містобудування.
Правителі держави — вани (князі)— одночасно вважалися верховними жрецями. При їх дворі працювали вчені, які вели літопис, спостерігали небесні явища, добре знали історичні події минулого. Велика увага приділялася астрономії. Була встановлена тривалість місяця в 29,5 днів і сонячного року в 366 днів. У календарі були чітко визначені сезони року. Місяць ділився на декади — повний складався з 30 днів, неповний — з 29.
Інська писемність з'являється в досить розвиненому вигляді, що дає можливість відносити її виникнення до більш раннього періоду. Найдавнішими є гадальні написи XIV — XI ст. до н.е. Існувало більш як 3,5 тис. ієрогліфів, 2,5 тис. з яких збереглися й до наших днів. Для письма використовували гладку поверхню панцирів черепах і кісток тварин, а також довгі тонкі дерев'яні або бамбукові планки, що сполучаються потім шнурком або ременем.
Найдавніші твори китайського мистецтва датуються III тис. до н.е. Вони представлені в основному керамікою, виготовленою на гончарному колі. В епоху Інь розповсюджуються бронзові предмети. Частіше за все зустрічаються бронзові судини для жертвоприносин з рельєфною поверхнею і зображеннями тварин.
Значну роль в житті шанського суспільства грала релігія. У всіх явищах природи древні китайці бачили волю духів і богів. Вони порівнювали з божествами грім, вітер, дощ і т. д. Існував також культ предків. Верховним божеством вважали Небо, яке представляли у вигляді кола, землю зображали у вигляді квадрата, в центрі якого вміщували свою батьківщину. Тому свою країну вони і назвали Піднебесною або Серединним царством.
[ред.] Період Чжоу і Чжанго
У XI ст. до н. е. держава Шан була завойована племенами Чжоу, з чого почалася нова епоха в історії Древнього Китаю. Але процвітання його було недовгим, пішов період роздробленості і междоусобних воїн — епоха Царств, що Борються або Чжаньго (V — III сс. до н. е.).
Безперервні війни приводять до накопичення військового досвіду і появи перших трактатів по цій тематиці. Фундатором військової теорії вважається Сунь Цзи. Його «Трактат про військове мистецтво», що складається з 13 розділів, став каноном військової науки свого часу і досі по праву вважається класикою військово-стратегічної думки.
В епоху Чжоу продовжився бурхливий розвиток астрономії. З'явилися нові прилади для визначення координат небесних світил — армілярні сфери. За 600 років до н. е. був введений сонячно-місячний календар. До 350 р. до н. е. вченим стало відомо, що тривалість сонячного року — 365,25 діб, а місячного — 295 діб. Знаки 12 тварин служили для позначення «земних гілок» циклу в 600 років. У IV с. до н. е. вченим Ши Шенем був складений перший в світовій історії зоряний каталог, той, що включав 800 світил. Починаючи з 240 р.до н. е. точно відмічалася кожна поява комети, відомої нині як комета Галлея.
Значні досягнення древньокитайських медиків. Частина їх методів лікування не втратила своєї актуальності і в наш час: іглоукалування, пульсова діагностика, припікання і т. д.
У періоди Чжоу і Чжаньго йде формування китайської філософії. Складаються матеріалістичні переконання, в основі яких лежали уявлення про п'ять першоелементів («стихіях») природи: воді, вогні, металі, дереві, землі. Одночасно відбувається становлення головних принципів вчення про протилежні і взаємопов'язані сили Інь і Ян, дія яких розглядалася як причина рушення і мінливості в природі. Це знаходить своє втілення в древнішому літературному пам'ятнику Китаю — «Книзі змін» (XIIVI ст. до н. е.).
[ред.] Даосизм і конфуціанство
Детільніше у статтях: Даосизм, Конфуціанство
У VIV ст. до н. е. зароджуються даосизм і конфуціанство. Основоположником даосизма вважається мудрець Лао-цзи. У центрі його вчення — поняття Дао («Шлях»), якому підлеглий весь світ і яке є основою і джерелом всього сущого. Весь Всесвіт має своє Дао і знаходиться в постійному рушенні, в постійній зміні, підкоряючись природній необхідності. Поведінка людини також повинна націлюватися природніми законами, вона не повинна втручатися у природну течію життя, інакше це приведе до хаосу. Засуджуючи багатство, розкіш, знатність, виступаючи проти жорстокості і свавілля, насильства і воїн, Лао-цзи, проте, проповідував відмову від боротьби, висував теорію «недіяння», ненасильного споглядання.
Конфуціанство виникло як етико-політичне вчення і надалі набуло винятково широкого поширення. Фундатор вчення Кун Фу-цзи (551479 рр. до н. е.) вважав вічним встановлений Небом порядок, закликав шанувати традиції в сім'ї і державі, ставлячи у розділ кута виховання людини. Він розробив цілу систему правил і норм поведінки людини — Ритуал, згідно з яким треба почитати предків, поважати старших, прагнути до внутрішнього самоудосконалення. Підкорення молодших старшим і народу володарям вводилося у вічний і непорушний закон. Всякі корінні зміни засуджувалися. Конфуціанське вчення було особливо популярним в колах родової знаті, яке не бажало ніяких змін у суспільстві. Однак імператори династії Цинь досить жорстоко боролися проти нього, і тільки у часи Шаньської імперії конфуцианство стало офіційною державною ідеологією (і було такою до початку ХХ ст.!). Література чжоуського періоду представлена вищезазначеною «Книгою змін», «Книгою пісень», яка є пам'ятником древнішої народної поезії і включає 305 поетичних творів, і «Книгою історії», що являє собою збори офіційних документів і описів історичних подій. Всі вони вплинули серйозним чином на розвиток літератури і поезії в подальші віки.
Це відноситься і до творчості найбільшого древньокитайского поета Цюй Юаня (340278 рр. до н. е.). Він походив зі знатного аристократичного роду, знаходився в конфлікті з придворними сановниками, що і відбилося на його поезії. Багато які його твори носять викривальний і сатиричний характер. Цюй вважається основоположником літературної поезії і по праву називається першим великим поетом Китаю.
У період Чжоу значно розширяється коло ремесел, з'являється безліч предметів декоративно-прикладного мистецтва, створених висококваліфікованими матеріалами: бронзові дзеркала, вироби з нефриту, разписне лакове начиння. Виробництво лака, до речі, в той час було відомо тільки в Китаї.
Музичне мистецтво, яке спочатку виконувало ритуальні функції, в чжоусский період отримує подальший розвиток. Поступово пісні і танці відособляються, удосконалюється техніка музичної гри і музичні інструменти. Відомий наступний китайський вислів: «Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика не здатна брехати».
[ред.] Період Цинь
Недовгий період правління династії Цинь ознаменувався припиненням міжусобних воїн і об'єднанням Китаю. При імператорові Цинь Ши-Хуанді розвернулося грандіозне будівництво: були прокладені нові дороги, прориті канали, столиця імперії Сяньян обнесена могутньою кріпосною стіною. Але саме головне будівництво розвернулося на півночі, де Китаю постійно докучали кочові племена. Щоб обмежити їх проникнення на територію Циньської імперії, почалося зведення знаменитої Великої Китайської стіни. Роботи велися протягом 10 років, не пририваючись ні вдень, ні вночі. Усього на споруді стіни працювало біля 2 млн. людей. Загальна довжина її становила майже 4 тис. км, через кожні 60-100 метрів над стіною підносяться вежі. Висота стіни досягала 10 метрів, а ширина була така, що по ній вільно могли проїхати 5-6 вершників. З розмахом будувалася і гробниця Цинь Ши-Хуанді. Вона була оточена двома рядами високих стін, створюючих в плані квадрат (символ землі). Саркофаг з тілом імператора оточувало безліч дорогоцінних предметів. На відстані півтора кілометра від гробниці були прориті одинадцять підземних тунелів, де розташовувалося «військо», виліплене з глини. Кожний воїн був виконаний в натуральну величину і наділений індивідуальними рисами.
[ред.] Династія Хань
Докладніше у статті: Династія Хань
Новий розквіт культури і мистецтва Китаю починається із затвердженням династії Хань. Масштабні гідротехнічні роботи, будівництво палаців, храмів, гробниць вимагали значних математичних знань. У I ст. н. е. був створений трактат «Математика в десяти розділах», що підсумував знання в цій області за декілька віків. Тут уперше зустрічаються негативні числа і даються правила операцій над ними.
Новий крок уперед робить астрономія. У 27 р. до н. е. був зроблений перший запис про спостереження сонячних плям. Найбільший астроном старовини Чжан Хен (78-139 рр.) зумів нарахувати 2 млн. 500 тис. зірок, розташованих в 124 сузір'ях. Він створив перший в світі небесний глобус, що відтворює рушення небесних тіл, винайшов перший в світі сейсмограф. У ханьський час також з'явився компас, що мав вигляд ложки, що покоїться на металевій пластині і ручкою, що вказувала на південь. Поширення отримують зубчате колесо і водяний млин.
Китайці цього періоду були прекрасними будівниками і архітекторами. Зведення будівель в 2-3 і більше поверхи з багатоярусним дахом, критою кольоровою черепицею, було звичайною справою. Подібний тип будівель увійшов в архітектурну традицію і зберігся в Китаї на довгий час.
Ханьське образотворче мистецтво різко відрізнялося від символічного мистецтва минулих періодів. Для нього характерне більш реалістичне трактування сюжету і образів. Винятковий інтерес представляють скульптурні рельєфи з Шаньдуна і Сичуані, виявлені в могильних склепах. Тут нарівні з сюжетами релігійного і міфологічного характеру зображені побутові сцени.
Період Хань відмічений і прогресом письменості. Замість загостреної палички, що служила для письма лаком на бамбукових і дерев'яних планках, ввели в побут волосяний пензель. На рубежі нашої ери в Китаї була винайдена туш, а потім стали користуватися графітом. Нарешті, в І ст. китайці винайшли папір. Традиція приписує честь її винаходу євнуху імператорського палацу Цай Луню. З II ст. папір набуває широкого поширення, остаточно витісняючи бамбукові і шовкові планки.
Багато які імператори протегували літературі і мистецтву. При імператорському дворі була створена обширна бібліотека, встановлена Музична палата, де збиралися і оброблялися народні мелодії і пісні. Діяльність Музичної палати заклала основи нової традиції ліричної поезії. Серед прозаїків особливо виділяються майстерністю історики — Сима Цянь, Бань Гу.
Сима Цянь (145 — 86 рр. до н. е.) вважається батьком китайської історичної науки і одночасно класиком китайської прози. Його «Історичні записки» складаються з 130 розділів і викладають історію Китаю з древніших часів. Вплив «Історичних записок» величезний. Досить сказати, що всі подальші китайські історичні труди будувалися за їх зразком, в тому числі і труд іншого ханьського історика — Бань Гу. Його твір «Історія Старшої династії Хань» охоплює 230 років, починаючи від першого ханьського імператора.
Картина культурного життя ханьськой імперії була б не повною, якщо не сказати про проникнення в Китай на початку нашої ери буддизму. Він вніс новий струмінь в розвиток китайської філософії і вплинув сильний чином на китайську культуру. З'являються буддійські монастирі, скельні ансамблі. Але буддизм приймає тут нову форму — чань-буддизм (пізніше в Японії він став іменуватися дзэн-буддизмом). Однак особливий розвиток все це отримає вже в рамках середньовіччя.
Культуру Стародавнього Китаю відрізняло не тільки різноманіття, але і велика життестійкість. Вона змогла увібрати і перетворити всі зовнішні культурні впливи, збагативши в свою чергу всю світову культуру цілим рядом і відкриттів. Китайська писемність стала основою для писемності Кореї, Японії, В'єтнаму. Шовк, компас, папір, туш і інші китайські винаходи досі є надбанням всього людства.
[ред.] Середньовіччя
Після падіння династії Сунь, в епоху Тан, історія Китаю досягла розквіту. Саме в цей період Китай став самою могутньою державою світу і представляв основну силу в Східній Азії. Населення Сіаню, столиці імперії, перевищувало 1 млн. чоловік, процвітала культура: розвивався класичний живопис, такі мистецтва, як музика, танець і опера, вироблялися чудові керамічні вироби, був відкритий секрет білої напівпрозорої порцеляни. Домінували конфуціанська етика і буддизм, спостерігався прогрес у науці — переважно в астрономії і географії.
Ближче до кінця IX ст. на територію Китаю почали вторгатися сусідні народи, крім того, постійно спалахували внутрішні повстання. У 907 р. династія припинила існування. Швидко змінилося ще п'ять династій. У цей неспокійний період китайської історії були введені паперові банкноти і винайдений примітивний друкарський верстат.
На початку XIII ст. у Китай вдерлося військо Чингісхана. До 1223 р. були захоплені всі землі на північ від Хуанхе. Династія Сун припинила існування у 1279 р., коли Хубілай заволодів усім Китаєм і став імператором. Монгольська династія Юань заснувала столицю держави у Ханбалику, нинішньому Пекіні. Вперше в історії усім Китаєм керували чужоземці, і держава стала частиною великої імперії, що простягалася до Європи і Персії на заході та охоплювала степи й рівнини на півночі. Присутність чужих воїнів на землях Китаю й захоплення монголами придатних для використання земель зрештою, призвели до «повстання червоних пов'язок» у середині XIV ст.
Імперія монголів почала валитися після смерті Хубілая у 1297 р., і торгові шляхи знову стали небезпечними. Трохи пізніше монголів вигнали за межі Китаю, а династія Мін запанувала спочатку в Нанкіні, а потім — у Пекіні. У цей час активно розвивалася архітектура, вирощувалися нові сільськогосподарські культури, влада зосередилася при дворі, були відправлені великі морські експедиції на Яву, Шрі-Ланку і навіть до Перської затоки й Африки.
Маньчжури стали другим чужим народом, який захопив Китай, однак вони настільки швидко пристосувалися до китайської культури, що вже через кілька поколінь мало хто з маньчжурів говорив рідною мовою. Межі імперії значно розширилися, перші 150 років правління маньчжурів у країні панували мир і процвітання.
[ред.] XIX вік
На початку XIX ст. європейські кораблі почали все частіше з'являтися біля узбережжя, царська Росія заволоділа Сибіром. Через «опійні війни» (1839—1842) Шанхай і Нанкін перейшли в руки англійців, п'ять портів були відкриті для торгівлі, а війська Великобританії окупували Гонконг. Китайці були змушені ввозити опій, щоб підтримати торгівлю. Крім того, загрозу для маньчжурського двору становило повстання тайпинів (1848—1864) під предводительством релігійного фанатика, який називав себе братом Ісуса Христа. Він і його послідовники захопили велику територію Китаю і заснували Небесну столицю в Нанкіні. Спроби повсталих заволодіти Пекіном і слабкий опір маньчжурів спонукали британців і французів домогтися в імператора нових концесій. Результатом стала Пекінська угода, за якою для іноземних торговців відкривалися додаткові порти, гарантувалися екстериторіальні права й інші привілеї іноземцям. Союзні війська й армія маньчжурів розгромили тайпинів, Нанкін був відвойований. Але незабаром почалася війна Китаю з Японією (1894—1895), у результаті якої Китай втратив Корею, Тайвань і Пескадорські острови.
[ред.] 1900—1949
У 1900 р. «Громада справедливих куркулів», або «Боксерів», вдерлася у Пекін і атакувала квартал, де жили іноземці. Облога продовжувалася 50 днів, доки не прибули експедиційні сили семи західних держав та Японії. «Боксерам» довелося тікати. Революційний рух у Китаї зрештою призвів до падіння династії Цин у 1911 р. У цей час революціонери в Нанкіні створили свій уряд. Сунь Ятсен був проголошений першим президентом 1 січня 1912 р., але не він, а генерал Юань Шикай змусив маньчжурів зректися престолу у 1912 р. і проголосив Китай конституційною республікою. Столицею держави був оголошений Пекін. У тому ж році Сунь Ятсен сформував партію гоміньдан, оголошену Юань Шикаєм у 1913 р. поза законом. Юань намагався стати імператором, але його спроба провалилася. Після його смерті у 1916 р. Японія скористалася внутрішніми безладдями в Китаї, щоб захопити провінцію Шаньдун, і висунула так звані «двадцять одну вимогу», за якими влада у Китаї переходила в руки японців. Китай був змушений погодитися на ці вимоги, і з тих пір цей день вважається днем національної жалоби.
У 1917 р. Китай вступив у Першу світову війну, насамперед спонукуваний бажанням відвоювати загублені провінції, але на Версальській мирній конференції претензії Китаю були відхилені. У липні 1921 р. у Шанхаї була утворена китайська Комуністична партія, одним з лідерів якої став Мао Цзедун. У 1924 р. партія гоміньдан, позбавлена підтримки західних демократичних держав, була переформована Сунь Ятсеном під керівництвом радянського уряду. За підтримкою російських комуністів, була утворена революційна армія. Сунь Ятсен помер у 1925 р., а національний уряд провінції Гуаньчжоу очолив Чан Кайші.
Війська націоналістів рушили на північ, захоплюючи провінцію за провінцією, і в 1927 р. досягли Шанхаю. У квітні 1927 р., після розправи над членами Комуністичної партії, у Нанкіні був створений тимчасовий націоналістичний уряд, визнаний західними державами у 1928 р. Президентом країни став Чан Кайші. Протягом майже 10 років Чан Кайші намагався відновити політичну єдність всієї країни, але зіштовхнувся з могутньою опозицією. У 1931 р. Японія захопила Маньчжурію, і до 1933 р. війська наблизилися до передмість Пекіну.
У 1935 р. Мао Цзедун проголосив себе лідером Китайської Комуністичної партії. Через півроку почалося повномасштабне вторгнення у Китай японських військ, а до жовтня 1938 р. японська армія контролювала всі східні провінції від Маньчжурії до Гуаньдуна. У Пекіні і Нанкіні були створені маріонеткові уряди. Війська гоміньдану відступили до Чунціна, комуністи зайняли провінцію Шеньсі, керуючи партизанською війною на окупованих територіях. У 1945 р., після розгрому японської армії в Тихоокеанському регіоні, капітулювали японські війська у Китаї. Армія Чан Кайші за допомогою військово-повітряних сил США захопила в полон залишки японських військ і отримала контроль над головними стратегічними пунктами території, окупованої японцями.
У 1949 р. в Китаї вибухнула громадянська війна. З допомогою тактики партизанської війни, опанованої під час окупації, комуністи до 1948 р. захопили майже всі північні землі, а у січні 1949 р. узяли Пекін. Війська Чан Кайші втікли на Тайвань.
[ред.] Китайська народна республіка (1949-)
1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун проголосив утворення Китайської Народної Республіки. Перші дії нового уряду були спрямовані на відновлення економіки і створення соціалістичних установ. Відповідно до Пакту про радянсько-китайську дружбу, укладеного у лютому 1950 р., китайцям у цьому допомагав Радянський Союз. У країну прибували радянські фахівці, Китай одержував устаткування, необхідне для відновлення економіки.
У жовтні 1950 р. Китай вступив у Корейську війну. У той же час в країні були введені аграрні реформи, щоб забезпечити більш справедливий розподіл землі, але вони супроводжувалися стратами колишніх землевласників і заможних селян. Крім того, почали вживатися заходи проти політичної й економічної корупції.
У 1953 р. був прийнятий перший п'ятирічний план. Він передбачав спробу розвитку китайської економіки за радянською моделлю, наголос було зроблено на розвиток важкої промисловості. Земля, віддана селянам відповідно до земельної реформи, була віднята назад у процесі створення колективних господарств. У 60-х роках почався розрив відносин між Китаєм і СРСР. Усі радянські фахівці були відкликані, програми допомоги припинилися. У 1962 р. влада була змушена перетворити комуни у більш ефективні невеликі господарства. У тому ж році зіткнення на кордоні з Індією вилилися у війну. Два роки по тому в Китаї було здійснено вибух атомної бомби.
У 1966 р. почався рух хунвейбінів, що охопив весь Китай. Коли у 1968 р. повстання вдалося утихомирити, Мао знову виявився при владі. У 1969 р. відбулися серйозні сутички між прикордонними військами Китаю і СРСР на річці Уссурі.
У 1971 р. спадкоємець Мао Лін Бяо спробував заручатися підтримкою армії і здійснити переворот, але потерпів поразку і був убитий на кордоні з Монголією при спробі втікти в СРСР.
Рік по тому президент США Р. Ніксон відвідав Китай з метою укласти комюніке, за яким США визнавали право Китаю на Тайвань як невід'ємну частину країни.
У 1976 р. помер прем'єр-міністр Чжоу Еньлай, і за короткий час радикальні налаштовані партійні кола розгорнули бурхливу кампанію проти його ймовірного спадкоємця Ден Сяопіна, який у квітні був зміщений з усіх посад. У липні Китай постраждав від найсильнішого землетрусу у Тяньшані, неподалік Пекіна, під час якого загинуло щонайменше 240 тисяч осіб і було нанесено величезний збиток одній з великих промислових зон країни. У вересні помер Мао.
У 1977 р. Ден Сяопін був відновлений на всіх посадах і очолив фракцію помірних, які намагалися рухатися шляхом економічного розвитку і реформ. Китай почав втілювати програму «чотирьох модернізацій», що означало зміцнити промисловість, сільське господарство, науку й оборону. У 1980 р. пролунала критика дій Мао Цзедуна і його серйозних помилок в останні роки правління.
3 червня 1989 р. на розгін студентських демонстрацій на площі Тянанмень були кинуті війська. Сотні людин загинули, тисячі були арештовані. Чжао Цзиян був зміщений з посади генерального секретаря.
У 1994 р. у Китаї був відмінений офіційний контроль над обміном валюти, юань отримав твердий курс. У 1990—2000х роках китайська економіка демонструє бурхливий економічний ріст.